Історичний нарис

Освоєння земель території сучасної Полтавщини припадає на добу стародавнього кам'яного віку - пізнього палеоліту (35-11 тис. р. до н.е.). На цей час місцеве населення вже досягло відносно високого рівня обробки каменю для виготовлення знарядь праці, воно займалося збиральництвом та колективним полюванням, згодом - землеробством, скотарством і рільництвом.

На початку нашої ери Полтавщина входила до земель розселення стародавніх східнослов'янських племен. Унаслідок археологічних досліджень знайдені залишки їх поселень та пам'яток матеріальної культури. Проте на території області зустрічаються  сліди перебування неслов'янських народів.

За часів Київської Русі територія Полтавщини входила до складу Переяславської землі, яка пізніше стала князівством. Вона була заселена племенами сіверян і полян. За великого князя Володимира Святославовича (980-1015) на території краю розпочалося будівництво низки фортець, які склали Посульську оборонну лінію. У давньоруських літописах ХІ-ХІІІ століть згадуються: Хорол, Говтва, Лубни, Горошин, Пісочин, Пирятин, Луком'є, Лохвиця та інші укріплені міста. Полтава вперше згадується під назвою Лтава у 6682 р. У перерахунку на наш сучасний січневий календар це означає 1173 р.

Економічний і культурний розвиток Переяславщини, як і інших земель, в ХІІІ ст. був перерваний монголо-татарською навалою. Вірогідно, тоді ж монгольські завойовники зруйнували і Лтаву (Полтаву), бо тривалий час в історичних документах відомості про неї не зустрічаються.

Упродовж ХІV-XVІ ст. територія Полтавщини знаходилася під владою литовських, а пізніше - після Люблінської унії 1569 р. - польських феодалів.

На карті України, складеній у другій половині ХVІ ст. французьким інженером Бопланом, який перебував на польській службі, в межах сучасної Полтавщини позначено понад 300 поселень, серед яких були міста, слободи, села. Це свідчить про значне заселення цих місць.

Жорстока експлуатація і національне гноблення з боку литовських та польських феодалів упродовж тривалого періоду викликали відчайдушний опір у місцевого населення. Не витримуючи знущань, найактивніша частина селянства прямувала за межі польських володінь, утворюючи за Дніпровськими порогами Запорізьку Січ, брала участь у збройних виступах проти своїх гнобителів. Так, найбільшими виступами населення проти польської шляхти на Полтавщині стали повстання: Тараса Трясила (1630), Павла Павлюка (1637), Якова Острянина (1638).

У ході Визвольної козацької війни під проводом Б.Хмельницького Полтавщина не виступала головною ареною військових подій. Лише на початковому етапі війни, у травні 1648 р., селянсько-козацькі загони, що діяли на теренах Полтавщини, розгромивши шляхетсько-польські війська, визволили Переяслав, а згодом (на початку червня) і Лубни, де містилася фортеця Яреми Вишневецького. Упродовж найближчих років - це один із головних регіонів Лівобережжя, який став надійним тилом, звідки черпалися людські резерви та йшло постачання (продовольством, порохом) для армії Б.Хмельницького.

Першими паростками української державності у ході Визвольної війни ставали нові військові та адміністративні органи управління. На заклик Б.Хмельницького з 1648 р. на Лівобережній Україні почали утворюватися адміністративно-політичні та судові органи влади: певна територія виставляла декілька сотень повстанців, які об'єднувалися в полк. На теренах Полтавщини було створено 7 таких полків - Переяславський, Кропивенський (Іркліївський), Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Гадяцький (Зіньківський), Полтавський. У 1763 році в межах полків було запроваджено також поділ на повіти.

Після Переяславської угоди 1654 року швидко відбувалися зміни у стані землевласників - монастирів, української шляхти та козацької старшини, володіння яких стрімко зростали. Значна кількість колишніх маєтків магнатів Потоцьких перейшла до одного з прибічників Виговського - Юрія Немирича. До його володінь увійшли Кременчук, Кобеляки, Перевалочна, Нові Санжари. Ранговим володінням гетьмана стало м.Гадяч з околицями.

Із перерозподілом землеволодінь відбувалося захоплення влади козацькою старшиною і в полкових містах (Переяславі, Лубнах, Гадячі, Полтаві), значимість яких опісля військових подій невпинно зростала. Ці міста швидко набували ваги центрів південної торгівлі з Росією, Польщею, Литвою, Кримом; водночас збільшувалася їх територія, зміцнювалися фортечні споруди. Лише у Полтаві протягом цього короткого часу на стратегічно важливій місцевості почалося будівництво Хрестовоздвиженського монастиря (1650), першого мосту через р.Ворсклу (1650), на другу половину ХVІІ ст. припадає і спорудження більшості підземних ходів, які входили до системи укріплень полкового міста.

Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. глибоко відбилася на подальшій колонізації краю. Успіхи та невдачі козацької війни, репресії після поразок (особливо жорстоких на Брацлавщині та Подолі) відкрили широкий хід до чисто народної колонізації з Правобережної на Лівобережну Україну, зокрема на Полтавщину. Значне козацьке переселення на південно-східну частину краю згодом і спричинило до появи таких повітів, як Кременчуцький, Хорольський, Миргородський, Зіньківський, Кобеляцький.

Чимало козацьких ватажків краю проявило себе у збройній боротьбі з польською шляхтою. Серед них і найближчий сподвижник Богдана Хмельницького, полтавський полковник Мартин Пушкар, який залишився вірним гетьманові і після його смерті. Коли купка козацької старшини на чолі із І.Виговським зробила спробу відновити на Україні панування польських магнатів, М.Пушкар очолив народне повстання. Навесні 1658 року воно охопило Гадяч, Миргород, Зіньків. І хоч повстання з допомогою кримських татар було придушене, а багато населених пунктів (Полтава, Диканька, Опішня, Зіньків) зазнали жахливого спустошення, наміри козацької верхівки пропольської орієнтації не були здійснені.

Кровопролитні війни, в яких брало участь місцеве населення, закінчилися Андрусівським перемир'ям 1667 р., за яким Лівобережна Україна залишилася у складі Росії. Згодом ця домовленість була підтверджена "Вічним миром" 1686 р. Незважаючи на руйнування і спустошення, викликані війною, друга половина XVІІ ст. все ж стала періодом швидкого розвитку продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі та промисловості.

Жорстока імперська політика російських царів сприяла тому, що вже на середину XVІІІ ст. на Лівобережній Україні, у тому числі й на Полтавщині, з'являються великі маєтки російських дворян. Згідно із царським указом у 1875 році козацька старшина була фактично зрівняна в правах з дворянством, що мало на меті подальшу централізацію держави.

Після ліквідації полків у 1782 році окремі частини території Полтавщини входили спочатку до намісництв (Київського, Чернігівського, Катеринославського) та Новоросійської губернії, потім до новоствореної Чернігівської губернії (з 1797 року - Малоросійська), у 1801 році - до Малоросійського генерал-губернаторства.

Згідно із указом Сенату від 27 лютого 1802 р. була створена Полтавська губернія, до складу якої спочатку входило10 повітів: Гадяцький, Золотоніський, Кременчуцький, Лубенський, Переяславський, Пирятинський, Полтавський, Прилуцький, Роменський, Хорольський. В цьому ж році було створено ще 2 повіти: Костянтиноградський та Миргородський, згодом (27 березня 1803 р.) - ще три: Зіньківський, Кобеляцький, Лохвицький. Таким чином до складу Полтавської губернії стало входити 15 повітів загальною площею понад 43 тис. квадратних верст. Без особливих змін такий адміністративно-територіальний поділ губернії проіснував до 1917 р. На час утворення губернії на історичній Полтавщині проживало 1 343 029 чол.

Урочисте відкриття Полтавської губернії відбулося 9 березня 1802 року. Того дня з цієї нагоди відбувся молебень, обід у губернатора, а ввечері - концерт та вечеря.

Із здобуттям статуту губернського міста Полтава швидко забудовувалась, і незабаром у центральній її частині з'явилися губернаторський дім, віце-губернаторський дім, будинок дворянського зібрання, корпус для розміщення присутствених місць, поліцейське управління, міська Дума, будинок кадетського корпусу. Набували нових, більш сучасних архітектурних рис, і повітові центри губернії: Миргород, Лубни, Переяслав, Пирятин, Ромни.

Основна маса населення губернії - селяни і козаки займалися переважно рільництвом і скотарством. Розвивалися ремесла. Вже на початку ХІХ ст. в повітових містах працювало близько 3 тис. ремісників: шевців, кравців, столярів, мідників. Значна частина селян, не пориваючи із землеробством, займалася різними промислами: у Зіньківському й Гадяцькому повітах - чинбарством і шевством, у Полтавському - бондарським промислом, у Миргородському - виготовленням коліс, в Опішні виробляли глиняний посуд, а в Решетилівці обробляли смушки. Значну частину продукції продавали часто на віддалених ринках, що свідчило про досить високий рівень торгових відносин. Чимало селян-кріпаків працювало на поміщицьких підприємствах. За неповними даними, на початку ХІХ ст. на Полтавщині діяло 35 промислових підприємств, серед яких переважали селітряні буди, миловарні, суконні фабрики, цегельні заводи.

1828 року у с. Бодаква Лохвицького повіту став до ладу перший цукровий завод поміщика Майорова. А напередодні реформи 1861 року в губернії уже діяло 16 суконних підприємств, 71 селітрова буда, 18 цукрових, 10 шкіряних, 7 миловарних, 14 цегельних заводів. Кременчук поступово ставав центром виробництва сільськогосподарських машин.

Позитивні зрушення відзначались на Полтавщині і в другій половині ХІХ ст., коли відбувався перехід від мануфактурного до промислового виробництва. З будівництвом залізниць (у 1869 році Крюків було з'єднано з Одесою, а в 1870 р. - Кременчук з Харковом) виникали нові промислові підприємства та розширялася торгівля. На зламі ХІХ-ХХ ст. на Полтавщині вже діяло 841 підприємство з кількістю робітників 9211. Крім того, 77,5 тис. осіб в губернії було зайнято у ремісничому виробництві та промислах.

Під час Першої світової війни відбувалося катастрофічне погіршення становища населення, що призводило до його активної участі у революції 1917-1921 рр. Відразу після Лютневої революції 1917 року в губерніїї виникли ради. Водночас, створювалися органи Тимчасового Уряду - комісаріати та громадські комітети. Значну підтримку населення в цей період мала і Українська Центральна Рада.

Вступ німецьких військ на Полтавщину весною 1918 року, після тривалого періоду політичного хаосу та більшовицького терору, був сприйнятий населенням з надією на стабільність та правопорядок. Проте сподівання ці не справдилися і, передусім, через земельну політику гетьманського уряду, який прийняв закон про тимчасові ліквідаційні комісії (губернські і повітові), які повинні були визначити і повернути землевласникам все пограбоване в них під час правління Центральної Ради та більшовиків майно, відшкодувати заподіяні збитки, в тому числі і за посіви, зроблені селянами на поміщицьких землях. І все ж, кількамісячна політична і військова стабілізація в краї сприяла утвердженню національної свідомості поміж населення, піднесенню національно-культурного життя. У короткий період національного державотворення в губернії відкрилася ціла мережа різних освітніх та культурно-просвітницьких інституцій, серед яких найпомітнішими стали Полтавський університет та історичний архів Полтавщини.

У грудні 1919 року на всій території Полтавщини була встановлена радянська влада, яка намагалася якнайскоріше ліквідувати наслідки економічної розрухи - покінчити з голодом, безробіттям та безпритульністю. Однак, незважаючи на значний ентузіазм найбідніших верств населення та ідеологічний диктат більшовиків, зробити це вдалося лише частково (у 1927 році державні та кооперативні підприємства Полтавщини змогли дати лише 93,5% промислової продукції довоєнного рівня) і то лише при певному відступі від головних ленінських принципів.

Глобальні процеси індустріалізації, а потім і колективізації відбувалися, як і в інших місцях, в умовах терору та репресій. Винятково жорстоким щодо селянства став, наприклад, такий захід по "активізації" хлібозаготівель в 30-х роках, як занесення сіл, що надто повільно здавали хліб державі, на "чорні дошки". У таких селах заборонялась торгівля, із сільських споживчих товариств вивозились всі промислові і продовольчі товари, а щоб одноосібники чи колгоспники не могли купити щось із харчів у сусідніх селах чи місті, виїзд за межі даного села заборонявся. Першими селами Полтавщини на "чорну дошку" були занесені: Лютенька Гадяцького району, Кам'яні Потоки Кременчуцького району, Попівка Миргородського району. Населення цих сіл фактично було приречене на вимирання.

За далеко неповними підрахунками дослідників "великий перелом" у сільському господарстві, репресії, голодомор 1932-1933 рр. коштував полтавському краєві близько мільйона демографічних втрат населення.

У 1923-37 роках було проведено кілька адміністративних реформ, остання з яких привела 22 вересня 1937 року до створення Полтавської області.

У вересні 1940 р. за адміністративно-територіальним поділом до складу області входило 44 райони: Великобагачанський, Великокринківський, Гадяцький, Гельмязівський, Глобинський, Градизький, Гребінківський, Диканський, Драбівський, Згурівський, Зіньківський, Золотоніський, Іркліївський, Карлівський, Кишеньківський, Кобеляцький, Ковалівський, Козельщинський, Комишнянський, Котелевський, Лазірківський, Лохвицький, Лубенський, Машівський, Миргородський, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський, Опішнянський, Оржицький, Петрівсько-Роменський, Пирятинський, Покровсько-Багачанський, Полтавський, Решетилівський, Семенівський, Сенчанський, Хорольський, Чорнобаївський, Чорнухинський, Чутівський, Шишацький, Яготинський.

Станом на 1937 р. на території Полтавської області значилось 224 промислових підприємства та 312 кооперативних промислових артілей. У передвоєнні роки в області створювалися нові галузі промисловості, особливо машинобудівна і легка. Працювали такі великі промислові підприємства, як Крюківський вагонобудівний завод, Полтавський паровозоремонтний та машинобудівний ("Метал") заводи, Лубенський "Комунар", Лохвицький цукровий завод, Кременчуцький завод шляхових машин, Полтавська прядильна фабрика, Кременчуцька суконна фабрика. За даними Всесоюзного перепису 1939 р. в області налічувалось 2 263 159 жителів.

Величезних матеріальних та людських втрат зазнала Полтавщина в період Великої Вітчизняної війни. 18 вересня 1941 року німецько-фашистські загарбники захопили Полтаву, а 13 жовтня окупували всю область. Новий окупаційний режим тривав довгих 2 роки.

Проте, з окупацією краю не припинилася боротьба населення проти німецько-фашистських загарбників. У тилу ворога упродовж 1941-1943 рр. діяло 39 партизанських загонів і груп, понад 70 підпільних та патріотичних організацій. У Полтаві, наприклад, діяли підпільні групи на чолі з Т.Сіриченком, П.Токарем, А.Тараном, Я.Мисецькою, молодіжна група "Нескорена полтавчанка". У Кременчуці боротьбу проти окупантів вели 6 підпільних груп, серед них "Набат" та "Патріот Батьківщини".

Війна і окупація завдали величезних матеріальних збитків краю. Були зруйновані промисловість і сільське господарство, знищено житловий фонд у містах, перетворені в руїни заклади медицини, освіти, культури. На території області окупанти створили 48 таборів для полонених. Найбільші з них - у Полтаві, Кременчуці, Градизьку, Хоролі, Лохвиці, Лубнах, Котельві, Чорнухах. Найстрашнішою серед цих катівень була так звана "Хорольська яма", де загинуло понад 100 тис. полонених. За період окупації було спалено 355 населених пунктів, знищено 221895 чол., понад 156 тис. цивільних громадян було вивезено гітлерівцями на каторжні роботи до Німеччини. Особливо постраждали Полтава, Кременчук, Диканський, Чутівський, Полтавський, Шишацький, Котелевський та Решетилівський райони. Німецько-фашистські загарбники завдали збитків Полтавщині більш ніж на 50 мільярдів карбованців у вимірах того часу.

З перших днів визволення Полтавщини (жовтень 1943 року) почалася відбудова народного господарства області і до кінця 1943 року в області вже почали працювати 327 підприємств, 2484 колгоспи, 77 МТС, 53 радгоспи, 1422 школи, 356 лікувальних закладів.

У відбудовний період (1945-50 рр.) була створена матеріальна база, на основі якої продовжували розвиватися промисловість, транспорт, сільське господарство. Станом на 1950 р. виробництво промислової продукції Полтавщини досягло 82% довоєнного рівня, а рівень механізації сільськогосподарських робіт перевищив довоєнний. У цей період було реконструйовано та розширено старі підприємства - полтавські паровозоремонтний і турбомеханічний заводи, Кременчуцький завод шляхових машин, Лубенський завод "Комунар", Полтавську прядильну фабрику, а також Лохвицький цукровий комбінат.

Протягом 50-70-х років відбувся ряд змін адміністративно-територіального устрою, внаслідок чого область стала поділятися на 25 сільських районів.

У період 80-х років на Полтавщині швидкими темпами розвивалися нафтогазодобувна, нафтопереробна, хімічна, гірничорудна, автомобільна, електротехнічна, текстильна промисловість.

Сьогодні широко проводиться робота, спрямована на реструктуризацію економіки області, особлива увага звертається на стабілізацію комплексу, розвиток машинобудування, розширення випуску товарів народного споживання.